Знову почалося лічіння. Знов одного не стає.
— А, сто копанок!.. Таки немає козака.
— Та кого ж немає?
— Та озовися ж, вражий сину, той, кого не стає!
Всі зареготалися, почувши цей вигук. А вигукнув то Хома, козак великої сили, та на лихо собі придуркуватий.
— Ов-ва, Хомо! як же він озоветься? він же втоп! — сказав хтось Хомі. Хома тільки потилицю почухав… А й справді, як же він тепер обізветься?
— Еге! це Харька Лютого немає! — згадав нарешті Хома: — він ще й люльку мою курив… Це ж і люлька моя втопла.
Роздивилися, — справді не ставало Харька.
Всі козаки одразу стали поважні, познімали шапки і почали хреститься.
— Царство небесне його душі!… А добрий козак був!… І хоч би ж у бої поліг, а то онде смерти здобувся!
А Ненаситець усе стогнав та ревів, так наче мало йому було однієї людини…
Нарешті московські посли побачили Січ Запорозьку.
Запорозька Січ або Запорозький Кіш був тоді на острові Базавлуці, між Дніпром і Чортомлицькою протокою. Добре місце вибрали козаки за-для свого гнізда. Сухопуттю туди не можна було ніякому військові добратися, бо з татарського боку була степова річка Конка та Великий Луг — страшне болото; Дніпром же теж ні польське, ні московське, ні турецьке військо не могло припливти, бо вгорі