походу, козацькі та польські кунтуші з вильотами, попідшиваними всякого коліру дорогими тканинами: алтембасами, златоглавами, саєтами, адамашками; чорні, сиві, та білі смушеві шапки з червоними верхами; широкі штани всякого коліру; зелені, жовті, червоні чоботи — так і вбірали в себе очі; усяка зброя на козаках — мушкети, кинжали, ятагани, шаблі, — все так і горіло на сонці, аж сліпило очі.
Гордо виступало козацьке військо, знати було, що люде почувають себе ні від кого на світі не залежними і вільними робити, що схочуть і як схочуть.
Старий Небаба йшов поперед свого куріня і ледві помітно всміхався під сивим усом, скоса поглядаючи на велетня, що ніс на руках маленьку татарочку. Дитинка вхопилася правою ручкою за шию Хомі і здивовано дивилася навкруги своїми чорними оченятами. Біля Хоми йшов вусатий Карпо з своїми товаришами — з веселим Грицьком та з чорнобровим Юхимом, що колись возили на собі лозяну чортопхайку з довготелесим ксьондзом Загайлом. Не було з ними тільки колишнього друкаря Хведора Безрідного: зостався він довіку лежати край старого Дніпра під Кизикерменем, а замісць його йшов його джура Ярема.
За козаками йшли визволені невільники. Вони йшли не так як військо, а просто собі безладною юрбою, та на їх дивилися люде ще пильніше, ніж на військо.
— Дивіться! дивіться! — гомоніли люде, — он запорожець дівчинку на руках несе.
— Та яка ж вона манесенька, а він який велетень.
— То певне дочка його — яка ж гарнесенька!
— Ні, не скидається на його.
— Та то певне бранка-татарочка!
