— Живий ще, донечко.
— Таточку! Як же вас Господь визволив?
— Визволив, донечко, визволив Господь милосердний та оцей козак молоденький.
І він показав на Грицька, що стояв біля їх та червонів.
Так виходить, це він визволив батька своїй Одарі? І йому згадується та страшна ніч, як козаки запалили Кафу. Вона вся взялася вогнем і палала, освічуючи і море, і далекі гори. Гоготіло полум'я, руйнувалися мури, кричали, лементували люде, і посеред усього того галасу Грицько почув, як хтось гукає: „Поможи, Господи, козакам!.. Помоліться, браття, за душі бідних невільників!.. Однесіть од нас поклін на Вкраїну — на тихі води, на ясні зорі, у край веселий, де народ хрещений!“ Грицько озирнувся і побачив заґратоване віконце в льоху, а з-за ґрат визирають висохлі, вимучені невільники з довгими бородами.
— Боже! та це ж козаки! — скрикує Грицько.
— Були колись козаки, братіку, а тепер невільники…
Грицько кинувся до дверей і висадив їх геть. З льоху, дзвонючи кайданами, виходють невільники, кидаються до Грицька, цілують його і плачуть, і моляться… А Кафа горить… Кафа палає…
— А як же ти, доню, потрапила сюди з Острогу? — спитав батько в Одарі.
— Я, тату, до печерських святих прийшла помолитися за…
— За Грицька? — одказав сміючися батько. — А старі живі ще?
— Живенькі ще — і дідусь, і бабуся, — хвалити Бога.
Та далі вже не можна було розмовляти, бо не чуть було нічого за радісними вигуками: то люде
