лині, і лікарь королівський усю дорогу не одходив од його.
10 квітня 1632 року у Київському братському манастирі, у просторій келії, зібралася манастирська і військова старшина, бо там умірав титарь манастирський гетьман Петро Конашевич Сагайдачний.
Тихо стоять усі круг ліжка. Тихо лежить хворий. Оце зараз висловив він свою останню волю і про справи громадські, і про свої власні. Своїх же дітей у його не було ніколи і він частину свого добра одказав жінці, а все останнє на Братства київське та львівське, на церкви та на шпиталі. Бувши сам людиною освіченою, він розумів добре, якої то великої ваги річ наука і через те завсігди дбав про школи. І в тестаменті своєму, одказуючи гроші на львівське Братство, призначив їх на те, щоб за їх содержувано в братській школі кількох спудеїв.
Гетьман дуже втомився і лежав нерухомо, мов неживий. Жінка стояла біля його і стиха плакала. Був тут і давній товариш Сагайдачного, Хвилон Небаба. Він дивився на хворого і неначе думав: „Пошли, Господи, кожному козакові таку смерть, щоб умерти за матір Україну та за її дітей!“ Стояв тут і Хома. Він не одходив од батька-гетьмана з того часу, як тяжко пораненого виніс його на своїх плечах із бойовища.
Сагайдачний важко зітхнув і росплющив очі. Він глянув на своїх товаришів-козаків, що сумні стояли круг його ліжка.
— Не забудете, дітки, мого останнього слова? — спитав стиха.
