Ось підступив до труни спудей, розгорнув аркуш паперу, вклонився гетьманові і, дивлючись на його спокійне обличча, почав тремтячим голосом проказувати вірші, що зложив ректор братської школи Касіян Сакович на пошану покійному гетьманові:
Несмертельної слави достойний гетьмане!
Твоя слава в молчанню ніґди не зостане.
Поки Дніпр з Дністром многорибнії плинути
Будуть — поти ділности теж твої слинути…
Люде не все розуміли, що читав спудей, але уважно слухали. Иноді чути було плач жіночий.
Спудей дочитав свою частку, тоді вийшов другий, далі третій. І так по черзі виходили, аж поки прочитали всі вірші, в яких посписувано великі заслуги Сагайдачного перед Україною та воздавано йому пошану.
От уже й похорон скінчився. В-останнє проспівано „Вічную пам'ять“ і тут же в церкві поховано Сагайдачного.
А на дворі заревли гармати, загомоніли козацькі мушкети. То козаки провожали свого батька в далеку-далеку дорогу…
