— Як то не так? — здивувався писарь і глянув у папер: — так — государя и обладателя…
— Не обладателя, а облаадателя — облаадателя, — сказав посол: — два аза…
— Та нащо ж два аза — буде й одного, — сказав писарь.
— Да ты прочти: тамъ два аза живетъ — облаадателя.
Писарь знову зирнув у папер і стиснув плечима.
— Так — два… Та на що ж їх аж два?
— Такъ отъ старины повелось, что-бы въ царскомъ титлѣ облаадателя съ двумя азами писать… Въ семъ азѣ великая сила сокровенна… Коли въ царскомъ титлѣ, въ именованіи великаго государя, пропискою одинъ азъ прилучится и за ту прописку велѣно казнить безо всякія пощады и дьяка, и писца: дьяка бить батоги нещадно, а писцу ноздри рвать… А коли прилучится сія прописка въ титлѣ великаго государя отъ иного государя либо короля, и та грамата не въ грамату, и за ту прописку великій государь войной велитъ итить на прописчика…
Писарь глянув на старшину.
— Читай, пане писарю, два аза — сказав Сагайдачний: — хиба ти не знаєш, що на нас, на матір нашу Україну, встали і ляхи, і ксьондзи, і сам папа і шарпають наші церкви і все за те, що ми, павославні, не приймаємо їхнього другого аза в „Вірую:“ — не говоримо: „од Отця і Сина исходящого“, а тільки „од Отця“. Оце й єсть наш аз. Так і в їх…
Всі з великою увагою слухали цю просту, всім зрозумілу мову. А московський посол усе з більшою повагою дивився на Сагайдачного.
