костьола. Тоді ксьондз Загайло покликав їх до себе і за кару звелів їх, усіх шістьох, запрягти у свій плетений візок замісць коней, та й поїхав ними по своїй парахвії.
— Попереду верхи біжить жовнір з хрестом, а ми за ним візок із ксьондзом веземо та штукаримо: то ржемо, то хвицаємося, а він нас пугою хвоськає та все Богу молиться. Оце привезли його у замок до князя Острозького, — оповідав Грицько.
Одаря все позирала нишком на Грицька, як він весело оповідав про те, що возив на собі ксьондза і що його, мов коня, хвоськано пугою і червоніла з сорома та з обурення за таке знущання.
— Чи немає в вас, бабусенько, чогось мокренького та холодненького коней напоїти?
Бабуся ласкаво всміхнулася і сказала онуці:
— Одарю, біжи швиденько до льоху та вточи квасу!
Одаря побігла по квас, а тим часом усі перейшли знову під повітку і Омелько знов узявся до чобота.
— Та невже ж і цей чоботище возитиме поганців! — скрикнув він раптом.
— А возитиме, дядьку, — сміючись одмовив Грицько.
Омелько з докором позирнув на його, а запорожець сердито щось муркнув.
— Пани та ксьондзи кажуть, що нас Бог на те й на світ пустив, бо ми ж, бач, бидло, худоба — казав Грицько.
Розмова ввірвалася, бо прибігла Одаря з квасом. Задихавшися та росчервонівшися, набрала вона квасу в кухоль, подала Грицькові і вклонилася.
— А ну, Юхиме, — озвався Грицько до товариша, перехрестись за мене, а я за тебе вип'ю.