князької кінниці кільки найкращих коней і зник з друкарні хлопець Хведько. Догадувалися, що то все накоїв вусатий запорожець, що тут проявився був і тинявся по Острогу.
Князь Януш Острозький страшно розлютувався і з пересердя звелів зараз же вибити канчуками кількох панків з палацової шляхти. Городових козаків та жовнірів послано ловити втікачів.
А тим часом утікачі були вже далеко. Вусатий запорожець Карпо, отой, що робив кулі в Омелька під повіткою, та два парубки — Грицько та Юхим, що возили ксьондза Загайла, підождали, поки поснула п'яна князька челядь, вивели з кінниці по доброму коню та перед світом і виїхали з Острогу. Аж тут пристав до їх ще й четвертий товариш, отой худий Хведько, що носив Карпові літери на кулі. Карпо за це взяв його на свого коня та й поїхали вже вчотирьох. Ранок був хмарний і холодний. Утікачі не дуже гнали коней, щоб не потомити швидко, та й важко було Карповому коневі, бо на йому сиділо двоє. Виїхавши з лісу, втікачі поїхали степом, що простягся аж до Запорозьких Вольностей — так називали запорожці свої землі. Бувалий запорожець вибірав такий шлях, де не було людських осель, бо втікачам не до вподоби було стріватися з людьми — хто-й-зна, на кого наскочиш.
Молоді хлопці досі бачили тільки свій город Острог та близькі села і тепер уперше побачили широкий вільний степ… Острах обгорнув їх і сум стиснув молоді серця. Та й як було їм не боятися і не сумувати? Вони ж покинули все близьке й відоме за-для далекого й невідомого. Куди доїдуть вони цим степом безкраїм? Чи не туди, де небо сходиться з землею? Глянуть вони на небо — по йому хмарки біжать так саме, як і вони, у неві-
