а далі блиснула й річка. Побачивши воду, коні почали радісно ржати.
— Що? Пити схотіли?.. Повертайте, хлопці, до води: коней напоїмо та попасемо, та й сами відпочинемо, — звелів запорожець.
— І в мене вже в горлянці пересохло, — сказав Грицько.
Під'їхали до річки. Вона тихо текла поміж низькими берегами, що подекуди позаростали високим очеретом. Над річкою никали журливі чаплі. Побачивши людей, вони злякалися, знялися й полетіли далі. Дикі качки вихопилися з очеретів і полетіли за чаплями.
Втікачі понапували коней, попутали і пустили пастися на соковиту м'яку траву.
Запорожець узяв свої сакви, виняв звідти паляницю, періжків, цибулі і добру баклажку оковитої, то б то міцної горілки. Те все поклала йому в сакви стара Омельчиха. Її син, Одароччин батько, теж десь козакував, то вона не могла дивитись на запорожця без того, щоб не заплакати і не нагодувати його.
Всі посідали на траву. Запорожець витяг з саков срібний корячок, — він знайшов його колись у вбитого татарина.
— Добрий корячок! — сказав він і націдив у його оковитої.
— Бережись, козацька душе, обіллю! — гукнув запорожець, перекинув корячок під свої пишні вуси і навіть не скривився.
Тоді знов націдив оковитої і почастував Грицька.
Грицько випив і скрутнув головою.
— А хай їй! так наче кота в горло посадив!
— Дарма, хлопче, твоя душа не миша, кіт не задавить, — розважав його запорожець.
