і думав. Згадалася йому біленька хатка по тім боці за Сулою, уся въ вишневому садочку. Під вербами сидить дівчина, шиє і стиха співає. А по сім боці парубок траву косить і частенько поглядає туди, де шумлять верби над чорнявою заквітчаною головонькою… А потім на тій чорнявій головонці, над блідим, як стіна, личком золотий вінець… Співають: „Ісаіє, ликуй“!.. А молодий парубок, що косив траву над Сулою, дивиться здалека на те бліде личко під золотим вінцем і серце йому болить… дуже болить… А там уже парубок на Січі — не чуть дівочого голосу, не видко любого блідого личка — самі похмурі, вусаті обличчя січового товариства… Дніпро синій… ще синіше море і блакитне безкрає небо… Козлов-город, Кафа, Синоп, Трапезонт… ґалери… невольники…
Люлечка погасла, сон стуляє запорожцеві очі.
Зненацька десь оддале́ки ніби загавкала собака.
Запорожець росплющив очі; знову загавкало. Запорожець підвівся, зіпершися на лікоть, — нічого не чуть. Коли це знову гавкання долинуло. Запорожець став на рівні ноги, подивився навкруги. Степ безкраїй та подекуди могили високі… Раптом ген далеко перебігли через могилу чорні цятки — то сайгаки. Це ж їх щось налякало…
Запорожець миттю зліз на стару високу вербу, що росла край річки і озирнув степ. Щось недобре він побачив, бо мерщій зліз з дерева і почав, штовхаючи, будити своїх товаришів.
— Хлопці, вставайте швидче, за нами гони!
— Що? Що, дядьку? Пан? Загайло?
— Вставайте, стонадцять чортів! За нами гони!
— Гони? Ой, лишечко! Що ж його робити?
— Мерщій на коней, дядечку!
