не топтав!“ Часом цвірчали вночішні цвіркуни, ніби застерігаючи когось: „Он-он хтось іде степом — бережіться, ховайтеся!“… І трава під ногами якось таємно шелестіла… Ставало якось боязько, аж волос на голові ворушився.
— Гі-гі-гі-гі! — раптом розітнулося в степу, і Грицько аж на землю присів з остраху й несподіванки.
— Ой, лишечко! Що ж то воно?
— Гі-гі-гі-гі! — закричало знову, і щось чорне, пробігши степом, стало перед утікачами.
— Косю, косю, тпруськи! Іди сюди, дурний! — ласкаво загомонів запорожець, ідучи до того чорного.
— Та це кінь, хлопці, — озвався Юхим. — Ото налякав як!..
То справді був кінь, один з тих коней князя Острозького, що на їх їхали втікачі. Він стояв, нашорошивши вуха, осяяний місяцем.
— Косю, косю, дурний! — примилявся запорожець до коня, підходючи все ближче.
Кле кінь прихнув, повернувся, вдарив задніми копитами і майнув степом… Не на такого, мов, наскочили.
— І не бісова ж конина! — бубонів запорожець. — Ото вшкварив!
Ішли всю ніч, а як сонечко трохи підбилося, тоді запорожець сказав:
— Отепер буде козацька ніч.
Попойшовши всю ніч, утікачі добре потомилися і раді були спочити. А спочивати зручніше їм було вдень, бо вночі безпечніше було йти та й не душно.
Цього разу вонн обібрали собі на спочинок місцинку край малої річечки. Там була і вода, і холодок, то вони й спали безпешно аж до обід.
