вав у погане море, на якому заборонено пити горілку.
— Дядьку, гляньте, гляньте, що то воно? — спитав переляканий друкарь, показуючи на море.
— Де? — спитав Карпо.
— Та онде з моря виринає…
— Та то ж коні.
— Які коні?
— Морські коні, не наські.
Справді, недалеко від чайок, з моря виринали якісь чорні незґраби, плескали по воді чи то хвостом, чи то руками і знову пірнали в воду. То дельфини виринали погратися проти сонечка і якось чудно перекидалися.
— А коли б нам дьори не дало, — пробубонів Карпо.
— Якої дьори, дядьку? — спитав стурбований Грицько.
— Коли б море не заграло…
— Як то?
— Хуртовина буде — буря.
— Та по чому ж ви вгадуєте, дядьку?
— А по тому, небоже, що оті коники виграють.
Хоча ні з чого не було видко, що має початися буря, та слова досвідченого запорожця дуже налякали молодих козаків. Їм доводилося чувати про страшні бури на морі, вони чули, як співали кобзарі думу про те, як два брати-козаки в морі потопали та за-очі з батьком, з ненькою прощалися і прохали помолитися за їх нещасливих, що в морі потопають, вирятувати їх зо дна моря, і як потопав з ними третій козак — чужий чужениця, що не було кому за його помолитися.
А дельфини все частіще висували з моря нечупарні голови та чорні блискучі спини… В повітрі тремтіло марево… Десь високо над козаками про-
