— Та щось нічого не чути про козаків, — озвався хтось.
— А не чути зараз, то згодом почуєте, — сказав старець.
— Коли б то, Господи!
— Пошли їх до нас, свята Покрово!
— Вони прийдуть! — озвався невідомий голос.
Всі аж здрігнулися і почали озиратися навкруги, але нікого не бачили, опріче татар, що сновигали й галасували по всій торговиці.
— Мати Божа! Хто це сказав? — питалися невільники один в одного.
— Так ніби з води щось гукнуло…
— А може з неба…
— З неба, дітки, — впевнено сказав старець.
— Ой! ой! ой! — розітнулося зненацька, і невільники кинулися геть од старця, бо то на їх наскочили доглядачі, що сиділи досі в холодку під деревами, курили люльки та пили кофе. А це вже вони люльки подокурювали, кофе подопивали і повставали робити діло — показувати покупцям невільників. Вони нагаями погнали їх на инше місце, бо там дожидали купці. Їм треба було невільників, щоб гнати каторги з крамом у Трапезонт.
Старець зостався сам біля водограю, намацав свою бандуру і знову почав співати. Його тремтячий спів плакав на ввесь майдан.
Сагайдачний та Олексій Попович вибрали зручну хвилинку і подійшли до старця.
— Добридень, Опанасовичу! — стиха сказав Олексій.
Старець здрігнувся і звів угору свої очі-ямки.
— Хто тут знає Опанасовича? — спитав він стурбований.
— Я знаю, Олексій Попович.
