— Та, що в морі втопилася?
— Еге…
Козаки глянули на небо. В темно-синій височині пливла довгаста, біла, прозора хмарка. Козакам справді здавалося, ніби то людина, загорнена в білу намітку і згадався переказ про білу бранку, що втопилася в морі з нудьги за Вкраїною і потім пролітала над Кафою що-разу, як їй погрожувало лихо.
— На Вкраїну лине, бідна…
— На тихі води, на ясні зорі…
Сагайдачний звелів курінному отаманові Дженджелієві зібрати своїх козаків і обступити ними всі міські мури, а як почують гасло — пугач закричить — тоді підпалити оселі та стоги сіна, що стояли по цей бік мурів. Це на те, щоб перелякати людей у Кафі та й щоб пожежа світила козакам до роботи. А сам Сагайдачний повів військо далі, до міської брами. Олексій Попович показував дорогу, бо знав і Кафу, і її околиці.
Ось уже дійшли й до брами… Навкруги тихо, тихо…
Крикнув пугач… За брамою занявкала кішка і брама прочинилася. У брамі стояв чоловік у турецькому вбранні з лихтарем у руці.
— Івашко-потурнак! — стиха скрикнув Олексій Поповичъ.
— Я, Олексієчку! Вартових я напоїв — покотом лежать усі…
В цю мить за мурами відразу в кількох місцях почалася пожежа. Почервоніли високі минарети, кипариси, тополі… Здавалося, що вночі сходить сонце.
— До зброї, діти! до зброї! — гукнув Сагайдачний.
