— Чого ти плачеш, дівчинко? — ласкаво спитав вин татарочку.
Дівчинка, побачивши чужу людину, ще дужче заплакала.
— Та не бійся, дівчинко! — ласкаво вмовляв Олексій Попович. — От бісове! яке ж гарненьке! Ну, йди ж до мене, не бійся!..
І він узяв дівчинку на руки і гладив їй кучеряве волоссячко. Потім витяг з кишені медяник, що взяв десь тут же в крамниці і почав його пхати дівчинці в руки.
— На́ медяничка, їж, — він солодкий! А де ж твоя мама? — допитувався він у дівчинки, забувши, що вона його не розуміє.
Звідусіль сходилися на майдан козаки, несучи всяку здобич, і хоч яке страхіття було навкруги, та вони не могли вдержатися, щоб не сміятися, дивлючися на Олексія Поповича з дівчинкою.
— Поповичу, де це ти дитинку взяв? — питали одні.
— Не знаєте? Та це ж його дитина. Це ще як він у неволі тут був, так придбав собі, — одказували їм товариші.
А тим часом почалася пожежа й на морі: Небаба запалив турецькі судна.
— Ого, вже Небаба запалив свою люльку! — гукали козаки.
— Добре старий справляється…
— Гей, хлопці, розступіться! Пустіть! — кричав хтось.
Козаки розступилися та аж не стямилися з дива: Хома, зігнувшися мало не до землі, тарабанив на плечі гармату.
— Та це Хома! Гляньте, хлопці, гармату несе!
— Матінко! Сам один гармату тарабанить!
— Ото Вернигора!
