пишні палаци, горіли мечети й минарети — огонь не милував нічого.
Зійшло сонце і замісць пишної Кафи побачило самі руїни… Олексій Попович стояв у своїй чайці, на руках у його спала татарочка. Він дивився на зруйновану Кафу, згадував, як він мучився в їй у неволі і з очей йому котилися сльози.
Зруйнувавши Кафу, визволивши невільників та набравши силу всякої здобичі, козаки знову випливли в море. Визволених невільників та здобич вони забрали на турецькі ґалери. Без жалю дивилося козацтво на руїни ще вчора такої пишної Кафи. Багато сліз невільницьких у їй лилося, багато муки зазнали в їй люде, то і вважали козаки, що покарано її по заслузі. Тепер вони згадували та оповідали всякі пригоди, які кому траплялися тієї страшної ночі.
Прокинулася вранці і татарочка і почала плакати та щось белькотати, показуючи кудись рученятами. Мабуть хотіла до матері. Олексій Попович з усії сили тішив її: і „сороку-ворону“ робив, і „ладки-ладусі“, і „плещу-плещу хлібчик“, — та не пособлялося — дитинка все плакала. І инші козаки тішили татарочку: той грав на губах, той щось триндикав, той величезними пальцями робив „козу-дерезу“ і кричав „мекеке!“ Вусатий Карпо зробив із якихсь клаптиків ляльку. Навіть старий Небаба став рачки і загавкав по собачому і таки розважив дитину — засміялася. Козаки страшенно зраділи і заходилися ставати рачки та гавкати, нявчати, мукати…
