хоч обманом привезти Сковороду до нього. Той так і зробив: уговорив Григорія Савича поїхати під видом до себе, а уночі сонного узяв та й завіз до Томари.
Ну, але воно вийшло на добро, бо се вже не той був Томара, що раніше. Він щиро побалакав із Сковородою, признався, що поводився раніше по-дурному, і взагалі так гарно бесідував, що Сковорода згодився зостатися за учителя, але тільки так, без усякої плати, без усяких умов, свобідно.
І от відтоді зачалося для Сковороди нове життя: він міг нарешті обдумати що́ йому робити із своєю душею, котра не вкладалася ні в одну з тих рамок, які він бачив доокола себе. Чим бути? Взяти якусь гражданську должность — се ж суєта безперестанна і безтолкова. Піти у ченці — і того гірше. Бо се — „темне гніздо скованих пристрастей, що не мають собі виходу і задушують битіє“. От як Сковорода описує свій стан душевний тих часів.
„Опівночи листопаду 24-го числа 1758 року в селі Каврай (так називалося село Томари) бачив я сон — ніби-то я розглядаю ріжні стани життя по ріжних місцях. От я попав у якісь царські чертоги, побачив дорогі убори, музику, танці; мужчини й жінки то в зеркала дивляться, то бігають з кімнати в кімнату, здіймають маски, сідають на богаті постелі і т. и.
„Звідти повела мене незрима сила до простого народу, але й там я побачив те саме, тільки з трошки инших формах: люди ходили по вулицях з пляшками в руках, розглядались взаімно мужчини й жінки, опреділяли хто кому під пару.
„Потім попав я наче в який постоялий двір, де бачив коней, упряж, сіно, чув лайку, спори при росплаті. Ще далі — попав я у храм, ніби служив з діяконом літургію і було у мене дуже гарно на душі, але й тут побачив я гидоту: сребролюб-