Ні слова батько; замовк і пан Данило.
Подали печеного підсвинка з капустою і сливами.
— Я не люблю свинини! — сказав Катеринин батько, вигрібаючи ложкою капусту,
— Чому ж не любити свинини? — сказав Данило, — самі тільки турки і евреї не їдять свинини.
Ще суворіше насупився батько.
Тільки одну лемішку з молоком і їв старий батько і потягнув, замість горілки, з пляшки, що була у нього за пазухою, якусь чорну воду.
Пообідавши, заснув Данило молодецьким сном і прокинувся тільки надвечір. Сів і став писати листи до козацького війська; а пані Катерина почала колихати ногою колиску, сидячи на лежанці. Сидить пан Данило, дивиться лівим оком на лист, а правим у вікно. А з вікна далеко вилискують гори і Дніпро. За Дніпром синіють ліси. Миготить вгорі ясне нічне небо; та не далеким небом і не синім лісом милується пан Данило, дивиться він на виступаючу косу, на якій чорніє старий замок. Йому привидилося, нібито блиснуло вогнем в замку вузеньке віконце. Але все тихо. Це, мабуть, йому уявилося. Чути тільки, як глухо гуде внизу Дніпро, і з трьох сторін, один по одному, лунають удари раптом збуджених хвиль. Він не бунтує. Він, наче старий дід, бурчить і нарікає; йому все не миле; все перемінилося навколо нього; тихо ворогує він з прибережними горами, лісами, лугами, несе свою скаргу на них до Чорного моря.
Ген на широкому Дніпрі зачорнів човен, і в замку знову наче блиснуло щось. Тихенько свиснув Данило, і вибіг на свист вірний хлопець.
— Бери, Стецьку, з собою скоріше гостру шаблю та рушницю і йди за мною!
— Ти йдеш? — спитала пані Катерина.
— Йду, жінко. Треба оглянути всі місця, чи все як слід.
— Алеж страшно залишатися насамоті. Мене сон так і хилить. А що, як мені знову присниться те саме? Я навіть не певна, чи справді то сон був, так все діялося живо.
