обірваних жупанів своїх і ходять, набундючившись, наче й справді що путнє. Грають в карти, б'ють картами один одного по носах. Набрали з собою чужих жінок. Гармидер, бійки!.. Пани казяться і тнуть жарти, хапають за бороду єврея, малюють йому на нечестивому лобі хреста, стріляють в бабів холостими набоями і танцюють краков'яка з нечестивим попом своїм. Не бувало ще такого паскудства на українській землі навіть і за татар. Мабуть, уже бог за гріхи прирік їй терпіти таку ганьбу. Чути серед загального гармидеру, що розмовляють про задніпрянський хутір пана Данила, про красуню жінку його… Не на добре діло зібралась ця зграя.
Сидить пан Данило за столом у своїй світлиці, сперся на лікоть і думає. Сидить на лежанці пані Катерина й співає пісні.
— Чогось мені сумно, жінко! — сказав пан Данило. — І голова болить у мене, і серце болить, якось важко мені! Мабуть, десь недалеко вже ходить смерть моя.
«Чоловіче мій любий! притулись до мене чолом своїм! Нащо ти голубиш у собі такі чорні думки», — подумала Катерина, та не відважилася сказати: гірко їй було, винуватій душі, приймати від чоловіка пестощі.
— Слухай, дружино моя! — сказав Данило: — не покидай сина, як мене не буде. Не буде тобі від бога щастя, коли ти його покинеш, ні на тому, ні на цьому світі: тяжко-важко буде гнити моїм кісткам в сирій землі, а ще важче буде душі моїй!
— Що ти кажеш, чоловіче мій! чи ж не ти глузував з нас, слабосилих жінок, а тепер сам говориш, мов немічна жінка. Тобі ще треба довго жити!
— Ні, Катерино, чує душа близьку смерть. Якось сумно стає на світі. Лихі часи надходять. Ох, пам'ятаю, пригадую я роки; мабуть вони вже не вернуться! Він був ще живий,
