— Заспокійся, люба моя сестро! — казав старий осавул Горобець: — Сни рідка кажуть правду.
— Приляж, сестрице! — говорила молода його невістка. — Я покличу бабу-ворожку, проти неї жодна сила не встоїть. Вона виллє тобі переполох.
— Нічого не бійся! — казав син його, хапаючись за шаблю: — Ніхто тебе не скривдить!
Похмуро, мутними очима, дивилась на всіх Катерина і не знаходила мови.
— Я сама вчинила собі загибіль: я випустила його!
Нарешті, вона сказала:
— Нема мені від нього спокою! Ось уже десять день я у вас у Києві, а горя й краплі не зменшилося. Гадала, буду хоч тихо виховувати сина для помсти… Страшний, страшний він мені привидівся уві сні. Борони боже вам його побачити! Серце моє й досі б'ється! «Я зарубаю твоє дитя, Катерино! — кричав він, — якщо ти не вийдеш за мене заміж…» — І, заридавши, кинулася вона до колиски; а перелякане дитя простигло рученята і кричало…
Люто блимав очима син осавула від гніву, чуючи такі речі.
Розходився і сам осавул Горобець.
— Хай спробує він, неприкаяний антихрист, прийти сюди: покуштує, чи буває сила в руках старого козака. Бог бачить, — казав він, здіймаючи д'горі прозорливі очі, — чи не летів я подати руку братові Данилі? Його свята воля! застав вже на холодній постелі, на котрій багато, багато полягло козацького люду. Зате хіба ж не гучні були поминки по нім? Чи хоч одного ляха випустили живого? Заспокойся ж, дитино моя! Ніхто не наважиться скривдити тебе, хібащо не буде ні мене, ані мого сина.
Скінчивши мову свою, старий осавул підійшов до колиски, і дитина, побачивши в срібній оправі червону люльку, що висіла в нього на ремінці, і гаман з блискучим кресалом, простягла до нього рученята й засміялася.
