|
І без дверець, без віконець. |
Так переплутувалися в неї всі пісні. Вже і день, і два живе вона в своїй хаті і не хоче чути про Київ, і не молиться, втікає від людей, і з ранку до пізньої ночі бродить по темних дібровах. Гостре віття дряпає біле лице і плечі; вітер куйовдить розплетені коси; давнє листя шелестить під ногами її — ні на що не гляне вона. В той час, коли вечірня зірниця гасне і ще не з'являються зорі, не сяє місяць, а вже страшно стає ходити по лісу: по деревах дряпаються і хапаються за гілляча нехрищені діти, ридають, регочуть, котяться клубком по дорогах і в широкій кропиві; з дніпрових хвиль вибігають юрбою дівчата, що загубили свої душі: волосся ллється з зеленої голови на плечі: вода голосно дзюрчить і стікає з довгого волосся на землю, і дівчина світиться крізь воду, неначе крізь скляну сорочку; уста чудно посміхаються, щоки палахкотять, очі виманюють душу… вона згоріла б від любові, вона зацілувала б… Тікай, хрещений чоловіче! уста її — лід, постіль — холодна вода; вона залоскоче тебе і затягне в річку. Катерина не дивиться ні на кого, не боїться, безумна, русалок, бігає пізно з ножем своїм, шукаючи батька…
Рано вранці приїхав якийсь гість, ставний із себе, в червонім жупані, і розпитує про пана Данила; чує все, витирає рукавом заплакані очі, стискує плечима. Він воював разом з покійним Бурульбашем; рядом билися вони проти татар і турків; чи ждав же він, щоб такий кінець спіткав пана Данила. Розповідає гість ще багато чого іншого і, нарешті, хоче бачити пані Катерину.
Катерина спочатку не слухала нічого, що казав гість; напослідок стала, неначе розумна, вслухуватися в його розмову. Він повів про те, як вони жили разом із Данилом, наче брат із братом; як сховалися раз під греблею від кримців… Катерина слухала і не спускала з нього очей.
