З цією історією трапилась історія: нам розказував її Степан Іванович Курочка, що приїздив із Гадяча. Треба вам сказати, що пам'ять у мене — і сказати неможливо, яка погань, хоч говори, хоч не говори, однаково. Те ж саме, що в решето воду лий. Знаючи за собою такий гріх, нарочито просив його списати її в зошит. Ну, дай боже йому здоров'я, чоловік він був завжди добрий до мене, взяв і списав. Поклав я її в маленький столик; ви, гадаю, добре його знаєте: він стоїть у кутку, коли зайдеш у двері… Та я пак і забув, що ви у мене ніколи не були. Стара моя, з якою живу вже ліг з тридцять укупі, грамоти зроду не вчилася, — нема з чим і критись. От примічаю я, що вона пиріжки пече на якімсь папері. Пиріжки вона, любі читачі, навдивовижу добре пече; кращих пиріжків ви ніде не їстимете. Глянув якось на спідку пиріжка — дивлюсь: писані слова. Неначе серце моє знало: приходжу до столика — зошита й половини нема! всю решту розтягла на пироги! Що його робити? На старості літ не битися ж! Торік довелося проїздити через Гадяч: нарочито ще, не доїжджаючи до міста, зав'язав вузлика, щоб не забути попросити про це Степана Івановича. Цього мало: взяв обіцянку з самого себе, як тільки чхну в місті, то щоб при тому згадати про нього. Усе дарма. Проїхав через місто, і чхнув, і висякався у хустку, а геть усе забув; та вже згадав, як верстов із шість од'їхав від застави. Нічого робити, довелося друкувати без кінця. А проте, якщо хто хоче неодмін-
