казав, правда, що вони другого ж року померли з чуми; але дідова тітка й слухати про це не хотіла і з усієї сили намагалася наділити його ріднею, хоч бідному Петрові була вона така цікава, як нам торішній сніг. Вона казала, що батько його ще й тепер на Запоріжжі, був у полоні турецькім, натерпівся там мук і бозна яких і якимсь чудом, перебравшись за євнуха, накивав п'ятами. Чорнобривим дівчатам та молодицям мало було діла до рідні його. Вони казали тільки, що якби одягти його в новий жупан, підперезати червоним поясом, надіти на голову шапку з чорних смушків з чепурним синім верхом, причепити до боку турецьку шаблю, дати в одну руку малахая, в другу — люльку цяцьковану, то заткнув би за пояс усіх парубків тодішніх. Та от лихо, що в бідного Петруся тільки й була одна сіра свитка, а в ній більше дірок, ніж у іншого єврея в кишені злотих. Та й це б ще не таке велике лихо; а ось лихо: у старого Коржа була дочка красуня, якої, я думаю, навряд чи доводилося вам бачити. Тітка покійного діда розповідала, — а жінці, сами знаєте, легше поцілуватися з чортом, даруйте на слові, ніж назвати кого красунею, — що повненькі щічки в козачки були свіжі й яскраві, як мак найтоншого рожевого кольору, коли, умившись божою росою, горить він, випростує пелюстки й чепуриться перед вранішнім сонечком; що брови, наче чорні шнурочки, що їх купують тепер для хрестів та дукачів дівчата наші в захожих москалів з луб'яними кошиками, рівно зігнувшись, ніби заглядали в ясні очі; що вустонька, на які глядючи облизувалася тодішня молодь, здається, на те тільки й придалися, щоб виводити солов'їних пісень; що коси її, чорні, як крила воронові, і м'які, наче молодий льон (тоді ще дівчата наші не заплітали їх у дрібушки, перевиваючи чудовими, барвистих кольорів, киндячками), падали хвилястими кучерями на шитий золотом кунтуш. Ех, хай не сподобить мене господь виголошувати більше на криласі алілуйя, коли б ось тут таки не вицілував її, не зважаючи на те, що сивина пробивається по всьому старому лісі,
