мов непритомний, і потім знову береться пригадувати, і знову несамовитість, і знову мука… Що це за напасть божа? Життя не в життя стало Пидорці. Страшно їй було залишатися спершу самій у хаті, та напослідок звикла, сердечна, до свого горя. Тільки колишньої Пидорки вже впізнати не можна було. Ні рум'янцю, ні усмішки; заниділа, змарніла, виплакались ясні очі. Раз хтось уже, мабуть, зглянувся на неї, порадив іти до ворожки, що жила у Ведмежому байраці: ходила про неї слава, що вміє лікувати всі на світі хвороби. На останнє вже зважилася; слово по слову, підмовила стару йти з собою. Це було ввечері, якраз проти Івана Купала. Петро в непам'яті лежав на лавці і не помічав зовсім нової гості. Та ось поволі почав підводитися й придивлятися. Враз весь задрижав, мов перед карою; волосся знялось горою… і він засміявся таким сміхом, що страх врізався в серце Пидорчине.
— Згадав, згадав! — закричав він з страшними веселощами і, розмахнувши сокиру, кинув нею з усієї сили на стару. Сокира на два вершки ввігналася в дубові двері. Стара зникла, і дитина років семи, в білій сорочці, з накритою головою, стала посеред хати… Простирадло злетіло.
— Івась! — закричала Пидорка й кинулася до нього; та привид увесь від ніг до голови вкрився кров'ю й осяяв хату червоним світлом… Перелякана вибігла вона до сіней; та очутившись трохи, хотіла помогти йому; марно! двері зачинилися за нею так міцно, що не під силу було відчинити. Збіглися люди, заходились стукати, висадили двері: хоч би душа одна. Вся хата повна диму, і посередині тільки, де стояв Петрусь, купа попелу, що місцями ще парував. Кинулись до мішків: тільки биті черепки лежали замість червінців. Витріщивши очі й роззявивши рота, не сміючи вусом ворухнути, стояли козаки, мов укопані в землю. Такого холоду нагнало на них це диво.
