пригорну тебе до серця, відігрію поцілунками, надіну шапку свою на твої біленькі ніжки. Серце моє, рибко моя, намистечко! виглянь на мить. Подай крізь віконечко хоч білу ручку свою… Ні, ти не спиш, горда дівчино, — промовив він голосніше і таким голосом, яким говорить той, хто засоромився хвилинного приниження: — Тобі любо глумитися з мене, прощай!
Тут він відвернувся, насунув набакир свою шапку і гордо відійшов од віконця, тихо перебираючи струни бандури.
Дерев'яна ручка біля дверей у той час повернулась, двері скрипнули, і дівчина, на порі сімнадцятої весни, оповита присмерком, боязко озираючись і не випускаючи дерев'яної ручки, переступила через поріг. У напівпрозорій темряві горіли привітно, як зірочки, ясні очі; червоніло коралове намисто, і від орлиних очей парубка не сховалась навіть краска, що соромливо спалахнула на личку її.
— Який же ти нетерплячий! — казала вона йому стиха. — Уже й розсердився! Нащо вибрав такий час? Юрма людей вештається по вулицях. Я вся аж тремчу.
— О, не тремти, моя червона калинонька! Пригорнись до мене ближче, — казав парубок, обнімаючи її, відкинувши бандуру, що висіла через плече на довгому ремені у нього, і сідаючи разом із дівчиною на призьбі. — Ти знаєш, як мені гірко хоч часину не бачити тебе.
— Знаєш, що я думаю, — перебила дівчина, замислено втопивши в нього свої очі. — Мені все хтось ніби на вухо шепче, що далі нам не бачитись так часто. Недобрі у вас люди: дівчата всі позирають так заздро, а парубки… Я примічаю навіть, що мати моя з недавнього часу стала суворіше наглядати за мною. Признаюсь, мені веселіше в чужих було.
Якийсь порух суму промайнув на лиці її при останніх словах.
— Два місяці тільки в стороні рідній — і вже заскучала. Може я набрид тобі?
