— А швидко ви гадаєте, — спитав голова, повернувшись до винокура й хрестячи рота свого, що саме позіхнув, — поставити вашу винницю?
— Як бог поможе, то цієї осені може й закуримо. А на покрову, на що хоч поб'юся в заклад, пан голова буде писати німецькі кренделі по дорозі.
По тому, як були сказані ці слова, очиці винокурові зникли; замість них простягнулося проміння до самих ушей: весь тулуб почав хитатися від сміху, і веселі губи на мить випустили димучу люльку.
— Дай боже! — промовив голова, виявивши на своєму обличчі щось подібне до усмішки. — Тепер іще, дякувати богові, винниць розвелося небагато. А от за старих часів, коли Переяславським шляхом проводив я царицю, ще покійний Безбородько[1]…
— Ну, свате, пригадав час! Тоді від Кременчука до самих Ромен не налічували й двох винниць. А тепер… Чи ти чув, що вигадали прокляті німці? Незабаром, кажуть, будуть курити горілку не дровами, як усі чесні христіани, а якоюсь чортячою парою. — Говорячи це, винокур роздумливо дивився на стіл і на розставлені на ньому руки свої. — Як це парою — їй-богу, не знаю!
— Ну та й дурні, прости господи, ці німці! — сказав голова. — Я б батогом їх, собачих дітей! Чи чувана річ, щоб парою можна було варити щонебудь? Виходить на те, що ложку борщу не можна піднести до губів, не зваривши їх замість молодого поросяти…
— І ти, свате, — обізвалася своячениця, що сиділа на лежанці, підібгавши під себе ноги, — будеш увесь цей час жити у нас без жінки?
— А нащо вона мені? Інша річ, коли б було що путнє!
— Така б то негарна? — спитав голова, пильно наставивши на нього око своє.
— Де там гарна? Стара, як біс! Пика вся в зморшках,
- ↑ Князь А. А. Безбородько (1742–1799) — перший секретар Катерини II.
