вання і опускаючи руки. — Це ти, собачий сину? Бач, чортове насіння. Я думаю, яка це шельма, який вивернутий біс викидає штуки. Аж виходить, все ти, неварений кисіль батькові твоєму в горло, це ти зволиш заводити на вулиці розбишацтво, вигадуєш пісні? Еге-ге-ге, Левко! А що це? Чи не засвербіла в тебе спина! В'яжіть його!
— Стривай, батьку! Велено тобі віддати ось оцю записочку, — промовив Левко.
— Не до записок тепер, голубчику! В'яжіть його!
— Заждіть, пане голово! — сказав писар, розгорнувши папірець, — комісарова рука.
— Комісарова?
— Комісарова? — повторили мимохіть десятські.
«Комісарова? Дивно! Ще незрозуміліше!» — подумав про себе Левко.
— Читай! читай! — промовив голова, — що там пише комісар.
— Послухаємо, що пише комісар, — сказав винокур, тримаючи в зубах люльку і викрешуючи вогонь.
Писар відкашлявся і почав читати:
«Наказ голові Явтухові Макогоненку. Дійшло до нас, що ти, старий дурню, замість зібрати давні податки і давати лад на селі, сам ошалів і чиниш дурниці…»
— От, їй-же-богу, нічого не чую! — перебив голова.
Писар почав знову.
«Наказ голові, Явтухові Макогоненку. Дійшло до нас, що ти старий дурню…»
— Стій! Стій! Не треба! — закричав голова, — я хоч і не чув, проте знаю, що головного діла тут ще немає. Читай далі!
«А через це наказую тобі зараз таки одружити твого сина Левка Макогоненка з козачкою вашого села, Ганною Петриченковою, а також полагодити мости по великому шляху і не давати без мого відома обивательських коней судовим паничам[1], хай би вони їхали хоч із самої казенної
- ↑ Судовим канцеляристам.