ворушитись: шинкарки забряжчали пляшками, дим понесло то в одному місці, то в другому клубами, і дух гарячих сластьонів пішов по всьому табору. Дідові спало на думку, що в нього немає про запас ні тютюну, ні огнива: от і пішов по ярмарку тинятись. Не встиг пройти двадцяти кроків — назустріч запорожець. Гуляка — і з обличчя видно! Червоні, як жар, штани, синій жупан, ясний квітчастий пояс, збоку — шабля і люлька з мідним ланцюжком по самі п'яти — запорожець, та й годі… Ех, народець! Стане, витягнеться, закрутить молодецькі вуса, брязне підковами і піде! та як піде: ноги закружаться, як веретено у бабиних руках; мов вихор ударить по струнах на бандурі і тут таки, взявшись у боки, несеться навприсядки; заведе пісні — душа радіє. Ні, минулось: не бачити вже запорожців! Отож зустрілись. Слово-друге, обізнались. Почали балакати, заговорились так, що дід уже й забув і про те, що йому треба їхати. Пиятика пішла, наче на весіллі перед великим постом. Та, мабуть, нарешті, набридло бити горшки та шпурляти грішми межи люди, та й ярмаркові не вік же стояти. Ось умовились нові приятелі не розлучатись і далі їхати разом. Виїхали в поле, коли вже сутеніло. Сонце пішло відпочивати; де-не-де горіли замість нього червонясті смуги; у полі рябіли ниви, наче святкові плахти чорнобривих молодиць. Балакучим став наш запорожець на диво. Дід та ще один гуляка, що пристав до гурту, думали вже, чи не біс сидить у ньому. Звідки воно тільки бралось. Історії і приповідки такі чудернацькі, що дід кілька разів хапався за боки і мало кишок не порвав від реготу. Та ось у полі дедалі ставало темніше, а разом із тим незв'язніша ставала й молодецька мова. Далі він і замовк зовсім та здригався від кожного шелесту.
— Еге-ге земляче! Та ти не в жарт почав лічити сов. Чи не думаєш, як би швидше додому та на піч?
— Перед вами не потаюся, — сказав запорожець, раптом обернувшись і нерухомо втопивши в них очі свої, — Чи ви знаєте, що моя душа давно вже запродана нечистому?
