А інші додали, що коли чорт та москаль украдуть щонебудь, то тільки того й бачив. Один тільки шинкар сидів мовчки у кутку. Дід і підступив до нього. Вже коли людина мовчить, то, мабуть, розумна. Тільки шинкар не дуже був щедрий на слова, і коли б дід не поліз у кишеню за п'ятьма злотими, то скільки б не стояв перед ним, нічого б не вистояв.
— Я тебе навчу, як знайти грамоту, — сказав він, одвівши діда набік. У діда від серця відлягло. — Я бачу вже по очах, що ти козак — не баба. Дивися ж! Недалеко від шинку дорога зверне праворуч у ліс. Тільки но почне в полі смеркати, щоб ти був уже напоготові. У лісі живуть цигани і виходять із своїх нор кувати залізо такої ночі, коли тільки самі відьми літають на своїх коцюбах. Чим вони насправді живуть, того тобі не треба знати. Багато почуєш стуку у лісі, тільки ти не йди в той бік, звідки почуєш стук; а буде перед тобою маленька доріжка повз обгоріле дерево; доріжкою тією йди, йди. Буде тебе тернина колоти, густа ліщина дорогу тобі заслоняти, — ти все йди, і як дійдеш до невеличкої річки, тоді тільки можеш спинитися. Там ти й побачиш, кого треба; та не забудь у кишені набрати того, для чого й кишені шиють… Бо сам знаєш, що те добро і люди і чорти люблять. — Сказавши це, шинкар пішов знову у свій закамарок і вже не хотів більше говорити ні слова.
Небіжчик дід був людина не з боязких: стріне вовка, то і хапає просто за хвіст; пройде з кулаками поміж козаків, — всі, як груші, падають на землю. Проте, і його щось дерло по шкірі, коли увійшов він такої глухої ночі в ліс. Хоч би зірочка в небі. Темно і глухо, як у винному льоху; тільки було чути, як далеко-далеко ходив холодний вітер по верхівках дерев, і дерева, мов ті гулящі на підпитку козацькі голови, повільно розхитувались і шепотіли листом п'яну мову. Аж ось завіяло таким холодком, що дід і про свій теплий кожух загадав. Застукотіло зразу сто молотків у лісі, аж у діда задзвеніло в голові. Освітило на мить увесь ліс, мов блискавкою. Дід одразу побачив стежку поміж чагарником. Ось і обгоріле дерево, і кущі
