вості й надівши шапку. — Коли зараз передо мною не стане молодецький кінь мій, то ось убий мене грім на цьому самому нечистому місці, коли я не перехрещу святим хрестом усіх вас! — і вже було й руку підняв, як зразу загуркотіли конячі кості.
— Оце тобі кінь твій!
Заплакав, бідолаха, дивлячись на них, як мала дитина. Шкода стало товариша.
— Дайте ж мені хоч якогонебудь коня вибратися із кубла вашого.
Чорт ляснув гарапником — кінь, як огонь, забасував під дідом, дід птицею вилетів угору.
Страх, проте, узяв діда посеред дороги, коли кінь, не слухаючись ні крику, ні поводів, стрибав через провалля та болота. Глянув дід якось собі під ноги, — і більше перелякався: безодня, кручі страшні. А чортовій тварині хоч би що, прямісінько через неї. Дід — держатися, та де вже там удержатися: через пеньки, через горбки стрімголов полетів у провалля і так гепнувся на дні його об землю, що, здавалось, і дух вилетів. Принаймні, того, що діялось із ним далі, нічого не пам'ятав, і коли очутився трохи та роздивився, то вже зовсім розвиднілось. Перед ним манячіли знайомі місця, а сам він лежав на даху своєї ж таки хати.
Перехрестився дід, коли зліз додолу. Отаке чортовиння! Чого тільки з чоловіком не буває на світі! Подивився на руки — всі в крові; глянув у бочку з водою, і лице теж. Умившись гарненько, щоб не налякати дітей, входить він потихенько в хату; дивиться, а діти до нього підходять задки і показують йому пальцями, кажучи:
— Дивись, дивись, мати, мов дурна, скаче.
І справді, баба сидить, заснувши перед гребнем, і тримає в руці веретено, а сама сонна підстрибує на лавці. Дід, взявши її за руку, потихенько розбудив.
— Здорова, жінко, як ся маєш?
Та довго дивилася, нічого не розуміючи, аж потім вже впізнала діда й розказала, як їй снилось, що ніч їздила
