Город. Іди зараз на вулицю… ні, стій. Піди принеси… Де ж инші? Чого ж ти тут один? Я ж казав, щоб Прохоров був тут. Де Прохоров?
Кварт. Прохоров в часті, але він тепер нічого не варт.
Город. Як не варт?
Кварт. Істино. Його вранці привезли такого пьяного, як дим, і от вже два цебра води на голову вилили, а до памьяти ніяк не приведуть.
Город. (Хапає себе за голову). Ах ти, Боже мій, Боже мій! Біжи швидче на вулицю, або ні, біжи перш у кімнату, чуєш? і принеси відтіля мені шпагу і нового капелюха. Петро Івановичу, ходім.
Бобч. І я з вами, і я з вами… Дозвольте і мені, Антоне Антоновичу!
Город. Ні, ні, Петро Івановичу, не можна, не можна, не приходиться, та й на дрожки не помістимось у трьох.
Бобч. Нічого, нічого, я ззаду півником-півником побіжу за дрожками. Мені тільки, щоб хоч одним оком в щілинку крізь двері подивиться, як він з вами розмовлятиме.
Город. (Бере у квартального шпагу). Біжи зараз мені, візьми кілька чоловіка десятників, хай кожний з їх візьме… А як шпага подряпана! Клята купецька душа Абдулін — бачить, що у городничого вже досить старенька шпага, а наче йому повилазило? — нової не пришле! Ах лукавий і подлий народ. І, запевне, злодюги, вже доноса за пазухою тримають. Хай, кажу, кожний візьме в руки по вулиці — пфу. Бодай тебе чорти взяли! по вулиці — по мітлі! і гарненько щоб вимели всю вулицю, що йде від трактиру, та щоб мені чисто вимели! Чуєш? Та дивись мені: ти, ти, я тебе знаю, ти
