Ганна Андр. Так, так. (читає далі). „Сподіваючись на Милосердного Бога, все буде гаразд. Приготуй як найскорше кімнатку задля вельможного гостя, ту, що обліплено жовтими шпалерами. Про обід не турбуйся, бо ми перекусимо в богоугоднім у Артема Пилиповича, але вина треба, як можна більше. Скажи крамареві Абдуліну, щоб прислав найкращого, а то я йому переверну увесь льох догори ногами. Цілую, душко, твої ручки і зостаюсь, твій Антон Сквозник-Дмухановський“. — Ай, Боже-ж мій! Це ж треба яко мога швидче. Гей, хто там! Мишко!
Добч. (біжить і кричить у двері). Мишко, Мишко, Мишко! (Мишка увійшов).
Ганна Андр. Слухай, сюди! Біжи в крамницю до Абдуліна… стривай, я дам тобі записку. (Сіда до столу й пише записку і заразом говорить). Цю записку ти віддай Сидору машталіру, хай він зараз побіжить до крамниці крамаря Абдуліна і принесе звідтіля вина, а ти сам іди цю ж мить та прибери гарненько оцю кімнату за для гостя. Поставиш там ліжко, умивальник, розумієш, — і все, що слід.
Добч. Ну, Ганно Андрієвно, я ж побіжу тепер та погляжу, як він там обдивляється.
Ганна Андр. Ідіть, ідіть. Я вас не затримую.
Ганна Андр. Ну, Марусенько, тепер і нам треба причепуриться. Він же столична пташка. Борони Боже, щоб ще й не висміяв. Тобі, доню, треба одягти твою блакитну сукню з дрібними оборочками.
Марія Ант. Фі, мамочко, де ж таки блакитну! Мені зовсім не подобається; Ляпкина-Тяпкина теж хо-
