бачу: „Почтова вулиця“. Я так і обімлів. „Ну“, думаю собі, „певне знайшов непорядки в почтовому ділі і повідомляє начальство“. Взяв тай розпечатав.
Городничий. Якже ви посміли?
Почтмайстер. Вже й сам не знаю як? Якась невідома сила підштовхнула. Вже й курієра був покликав, щоб відіслать штафетою… але цікавість така мене взяла, якої я ще ніколи не почував. Не можу, не можу, чую, що не можу. Так і тягне, так тягне. В одному усі чую: „Ей, не розпечатуй, бо пропадеш як собака на ярмарку“, а в другому немов який дідько шепоче: „Розпечатай, розпечатай!“ І як зломив ляк… то всі жили немов вогнем пройняло, а як розпечатав — морозом поза спиною посипало, їй Богу морозом. І руки трясуться і в очах потемніло.
Городничий. Та якже ви посміли розпечатать листа такої довіреної особи?
Почтмайстер. От, в тім то й штука, що він не довірений і не особа.
Городничий. А щож він таке по вашому?
Почтмайстер. Що? Ні се, ні те, а дідько знає, що таке!
Городничий (з запалом). Як то — ні се, ні те? Як ви смієте звать його ні сим, ні тим, та ще й дідько знає, чим? Я вас до арешту…
Почтмайстер. Хто? Ви?
Городничий. Так! — я!
Почтмайстер. За короткі руки!
Городничий. А чи ви знаєте, що він жених моєї дочки, що і я сам стану вельможним, що я вас в самісіньку Сибір запроторю?
Почтмайстер. Ех, Антоне Антоновичу! Що то Сибір? Сибір далеко. От краще, я вам прочитаю листа. Панове! — дозволите прочитати?
Усі. Читайте, читайте!
Почмайстер (читає). „Спішу повідомити тебе, серце Тряпичкине, що за чудеса зі мною діються! По дорозі обчистив мене піхотний капітан так, що хазяїн гостинниці
