Хлестаков. Невже? Ех, який же він злодюга!
Купці. Їй Богу! Такого городничого добре попамятаємо. Як тільки углядиш його здалека, то зараз ховаєш усе в крамниці. Та що з того! Значиться, не те, щоб що путнього, а він усяке дрантя бере. Сушені чорносливи такі, що вже сім літ лежать у бочці, що їх вже навіть мій крамарчук не буде їсти, а він цілими пригорщами тягне. Іменини його припадають на Антона, то вже чого-чого не нанесуть, — ні в чім не має недостатку; так ні, ще йому давай! І на Онуфрія, каже його іменини. Щож діяти? І на Онуфрія несеш…
Хлестаков. Таж се чистий розбишака!
Купці. Гей, гей! А попробуй відізватись — так зараз наведе тобі в хату цілий полк на постой. А як що до чого — велить зачинити двері перед носом. „Я тебе“, каже „не буду бить“, каже „або катувати“, це каже, „законом заборонено, але ти мій любчику попоїси в мене оселедчиків!“
Хлестаков. Що за злодюга! Та за це, просто на Сибір!
Купці. Та вже куди, ваша милость, його не зашлють — все буде добре, лиш коби від нас куди де небудь далі. Не погордуй, батьку наш, хлібом-сіллю — кланяємося тобі цукром та кошем вина.
Хлестаков. Е ні, ні, ви сього не думайте, я ніяких хабарів не беру. От якби ви приміром позичили мені карбованців триста — ну, то зовсім інша річ, позичити можна.
Купці. Беріть, батьку рідний. (Виймають гроші). Та що там триста? Вже краще візьміть пятьсот — лиш порятуйте!
Хлестаков. Як хочете… добре… позичте і пятьсот… я ні слова… я прийму.
Купці (підносять йому на срібній тарілці гроші). Та вже, будь ласка, візьміть і тарілку.
