руг вони вчинили вже над нашою святинею? Що ж ми таке? питаю всїх вас. Який козак з того, хто кинув товариша в пригодї, кинув його, як собаку, пропадати на чужинї? Коли вже на те пішло, що кождий нехтує козацькою честю, що дозволяє плюнути собі в свої сиві вуси й попрікнути обидливим словом, то не попрікне ж нїхто мене. Сам один останусь.
Захитали ся всї, що стояли, Запорожцї.
— А хиба ти забув, бравий полковнику, — промовив тогдї кошовий, — що в Татар у руках теж наші товариші, що коли ми тепер їх не визволимо, то життє їх пропаде у вічній неволї у поган, що гірше лютої смерти? Хиба забув, що в них тепер увесь наш скарб, здобутий християнською кровю?
Задумали ся всї козаки, не знаючи, що сказати. Нїкому з них не хотїлось надбати лихої слави. Тогдї вийшов наперед найстарший віком у всїм запорожськім війську Касян Бовдюг. У великій чести був він у всїх козаків; два рази вибирали його кошовим, і на війнї був сильно-дужий козак, але вже постарів ся і не бував нї в яких походах; він не любив і поради давати нїкому, а любив старий вояка лежати в козацькім гуртї й слухати про всякі пригоди й козацькі походи. Нїколи не втручав ся він у розмови, а тільки слухав та притискав пальцем золу в своїй
