молоде ягня, що почуло під серцем смертельне вістрє ножа, схилив він голову й повалив ся на траву, не промовивши нї одного слова.
Зупинив ся синовбиєць і дивив ся довго на бездушне тїло. Він і мертвий був прегарний: мужнє лице його, що не давно було повне сили й непереможного для жіночого серця чару, все ще виявляло чудову красу; чорні брови, як жалібний аксамит, відрізняли його поблїдлі черти.
— Чом не козак був? — сказав Тарас. — І станом високий, і чорнобривий, і лице як у дворянина, і рука міцна була в бою! Пропав, пропав без слави, як та собака!
— Батьку, що ти наробив? Се ти вбив його? — спитав, надїзджаючи, Остап.
Тарас хитнув головою.
Пильно дивив ся мертвому в очі Остап. Жаль йому стало брата, і він промовив:
— Поховаймо ж його, батьку, чесно, щоб не ругались над ним вороги та не рознесли його тїла хижі круки.
— Поховають його й без нас! — промовив Тарас. — Найдуть ся в нього голосїльницї!
І хвилин зо дві думав він, чи кинути його на поталу вовкам-сїроманцям, чи пошанувати його лицарську хоробрість, яку хоробрий повинен пошанувати у всякого, хтоб він
