вернув ся, щоб остатнїй раз плюнути по звичаю своєї віри, коли раптом очі його зустріли Бульбу, що стояв позад нього. Так і замигтїли перед жидовими очима перш усього дві-тисячі червінцїв, що були обіцяні за Тарасову голову; але він посоромив ся своєї ненаситности й силкував ся придушити в собі вічну думку про золото, яка, мов пявка, смокче Жидови душу.
— Слухай, Янкіль! — промовив Тарас до Жида, який почав кланятись перед ним і запер обережно двері, щоб їх не побачили. Я виратував тобі життє, — тебе б були розірвали Запорожцї, як собаку, — тепер твоя черга, тепер ти зроби менї послугу!
Лице у Жида трохи зморщилось.
— Яку послугу? Коли таку послугу, що можна зробити, то чому й не зробити?
— Не балакай нїчого. Вези мене у Варшаву.
— У Варшаву? Як, у Варшаву? — промовив Янкіль, а брови й плечі його піднялись до гори від здивовання.
— Не кажи менї нїчого. Вези мене у Варшаву. Що б і не було, а я хочу ще раз побачити його, сказати йому хоч одно слово.
— Кому сказати слово?
— Йому, Остапови, мому синови.
— Хиба пан не чув, що вже…
— Знаю, знаю все: за мою голову дають
