— А коли за мною, так за мною ж! — промовив Тарас, насуваючи глибше собі шапку на голову і грізно глянувши на всїх, що остались, поправив ся на своїм конї і гукнув: ”Не дорікати ме нїхто нам обидливим словом! А ну, гайда, хлопцї, в гостї до католика!
І по сїм слові ударив він коня, й рушив за ним табор із ста возів, а за ним багато кінних і піших козаків; і обернувшись, грозив він поглядом усїм, що остались, — і гнївний був його погляд. Нїхто не зважив ся зупиняти їх. На очах усього війська відходив полк, і довго ще повертав ся Тарас і все грозив.
Сумний стояв гетьман і полковники, задумали ся всї і мовчали, немов уражені якимсь тяжким прочуттєм. Не дурно пророкував Тарас: так воно все й сталось, як він казав. Не багато часу минуло, після зрадливого вчинку під Каневом, а вже застромлено гетьманську голову на палї разом з найпершими його старшинами.
А що ж Тарас? Тарас тимчасом гуляв по всїй Польщі з своїм полком, спалив вісїмнайцять містечок, близько сорок костелів і вже доходив до Кракова. Багато перебив він усякої шляхти, ограбував найбогатші і найкрасші замки; порозпечатували й порозливали козаки предвічні вина, бережно сховані в панських пивницях; порубали й попалили дорогі сукна, одежі й инше добро, що було
