можна. — А далї, помовчавши, додав: — Ба нї, можна; присяги ми не зломаєм, а так придумаєм дещо. Нехай тільки зберуть ся козаки, та не так, щоб на мій приказ, а прямо по своїй волї, — ви вже знаєте, як се робить ся, — а ми із старшиною зараз і прибіжимо на майдан, наче нїчого й не знаєм“.
Не пройшло й години після їх розмови, як вже загули литаври. Найшли нараз і пяні і нерозумні козаки. Мілїон козацьких шапок у мить висипав ся на майдан. Підняв ся гомін: „Хто?… Чого?… З якої речі бють на раду?“ Нїхто не відповідав. Нарештї то там, то сям почались нарікання: „От гине марно козацька сила: війни нема!… От старшина засидїлась, аж очи заплили їм салом! Нема, мабуть, правди на сьвітї!“ Инші козаки слухали зразу, а далї й собі стали дорікати: „А й справдї, де та правда на сьвітї!“ Старшина вдавала з себе здувовану такими розмовами. Нарештї кошовий вийшов наперед і промовив:
— Позвольте, панове Запорожцї, річ держати!
— Держи!
— От скажемо хочби про се, панове добродїї, та ви, певно, й самі красше те знаєте, що богато запорожцїв понавинювало в шинках Жидам та й своїм братам стільки, що нїякий чорт тепер і віри не йме. Відтак у дру-
