— Веди, веди всїх! — загукала юрба з усїх боків. — За віру ми всї положимо голови!
Кошовий злякавсь: йому не було й на думцї піднимати все Запорожє: розірвати мир здавалось йому в сїм випадку дїлом несправедливим.
— Позвольте, панове, що одну річ держати!
— Годї, — кричали Запорожцї, — лїпше не скажеш!
— Коли, так, нехай буде так. Я — слухаюсь вашої волї. Вже-ж бо відомо, і в писанїї сказано, що глас народа — глас Божий. Вже розумнїйше не придумаєш, що громада придумає. Тільки ось воно що, панове, вам відомо, що султан не подарує сеї юнацької забави, а миб тимчасом були на поготові, і сили в нас були-б свіжі, і нїкого-б ми не боялись. А коли ми всї рушимо, то й Татарва може напасти: вони, турецькі собаки, у вічі не кинуть ся і в хату, коли господарь дома, не посміють прийти, але вкусять з заду за литку, та ще й як вкусять! Та коли вже на те пішло, щоб говорити правду, то в нас і човнів немає стільки готових і пороху не намелено стільки, щоб можна було всїм рушати. А я, нехай і так, я рад: я — весь у вашій волї.
Хитрий отаман замовк. Козаки стали радитись купами, куріннї отамани собі; на щас-
