рева можна було пізнати, що воно ще не вмерло, хиба бореть ся з недалекою смертю. Вони повернули в улицю і їх раптом зупинив якийсь божевільний, що, побачивши в Андіря дорогоцїнну ношу, вчепивсь його як тиґр, кричучи: “Хлїба!”. Але сил у нього не було стільки, що божевілля; Андрій відтрунув його: він упав на землю. З жалю Андрій кинув йому один хлїб і той, як скажена собака, кинув ся його гризти, кусати, і тут таки, на улицї в страшних корчах сконав, бо його жолудок давно відвик від їжі. Майже на кождім кроцї вражали їх страшні жертви голоду. Здавалось, наче, не втерпівши муки по домах, люди вмисно вибігали на вулицю: чи не трапить ся в повітрі щонебудь, щоб підкріпити сили. Біля воріт одного дому сидїла стара жінка, й не можна було сказати, чи вона заснула, чи вмерла, чи без памяти, бо вона вже нїчого не чула й нїчого не бачила й сидїла з понуреною головою не рухомо на однім місцї. З даху одного дому висїло на мотузяній петлї натягнуте й висохле тїло; бідняга не міг витерпіти до кінця муки голоду й мусїв покінчити самовбивством.
Бачучи такі страшні познаки голоду, Андрій не втерпів і спитав Татарку:
— Та невже вони не знайшли нїчого, щоб поратувати життє? Коли чоловікови приходить ся до крутого, тогдї — нема на те
