забренять і полинуть нараз жалібні нїжні звуки, — і ловить їх з неясною тугою подорожнїй, не чуючи нї погасаючого вечера, нї далекого торохтіння воза.
— Чи не гідна я вічного жалю? Чи не нещасна мати, що породила мене на світ? Чи не гірка доля судила ся менї? Чи не лютий кат мій, моя жостока доле? Ти всїх привела до моїх ніг: найлїпших лицарів з усього шляхетства, найбогатших панів, ґрафів і чужоземих баронів і весь цьвіт нашого лицарства. Всїм їм було вільно любити мене, й за велике щастє мав би кождий мою любов. Менї досить було махнути рукою, і кождий з них, найкрасший вродою і родом був би моїм мужем. І нї до одного з них ти не причарувала мого серця, люта доле; а причарувала ти моє серце, замісь до найкрасших лицарів нашої землї, до чужого, до ворога. За що ж Ти, пречиста Боже Мати, за які гріхи, за які тяжкі провини так невмолимо, так люто покарала мене? В достатках і роскошах минали мої днї; найлїпші, найдорожчі страви їла я, солодкі вина спивала. І на що все те було? Задля чого було? Чи задля того, щоб нарештї вмерти лютою смертю, якою не вмирає остатнїй жебрак у королївстві? І не досить того, що перед сконом своїм мушу бачити, як у нестерпних муках будуть умирати батько й мати, за яких я двайцять раз віддала-б своє життє; не досить