люється той, хто дивиться в такі очі дівчини.
— Царице! — вигукнув Андрій, повний і сердечних, і душевних, і всяких поривань: — що тобі треба, чого ти хочеш, звели мені! загадай мені службу, найнеможливішу, яка тільки є на світі — я полечу робити її! Скажи мені зробити те, чого не в силі зробити ні одна людина, — я зроблю, я згублю себе… Згублю, згублю! І згубити себе для тебе, присягаюся святим хрестом, мені так солодко… але несила сказати того! У мене три хутори, половина табунів батьківських мої, все, що принесла батькові мати моя, що навіть від нього ховає вона, — все моє! Такої ні в кого немає тепер у козаків наших зброї, як у мене: за саме руків'я моєї шаблі дають мені найкращий табун і три тисячі овець. І всього того зречуся, кину, відсахнусь, спалю, потоплю, коли тільки ти вимовиш одне слово, або хоч тільки моргнеш своєю тонкою, чорною бровою! але знаю, що, може, плету дурниці, і не до речі, і не до ладу все це сюди, що не мені, який прожив життя у бурсі та на Запоріжжі, говорити так, як ведеться говорити там, де бувають королі, князі і все, що є найкращого серед вельможного рицарства. Бачу, що ти інше ство-
