коли бойовим полум'ям понявся здавна мирний слов'янський дух і завелося козацтво — широкий розгульний нахил руської натури, і коли всі узріччя, перевози, прибережні пологі й зручні місця засіялися козаками, яким і ліку ніхто не відав, і сміливі товариші їх мали право відказати султанові, охочому знати про число їх: „Хто їх знає! у нас їх розкидано по всьому степу: що байрак, то козак“ (де маленький горбок, там уже й козак). Це було справді незвичайне явище руської сили: його викресало з народних грудей кресало лиха. Замість колишніх уділів, дрібних городків, наповнених псарями й ловчими, замість ворогуючих і гендлюючих містами дрібних князів, виникли грізні селища, курені й околиці[1], зв'язані спільною небезпекою й ненавистю проти нехристиянських хижаків. Уже відомо всім з історії, як безнастанна боротьба їх і турботне життя врятували Европу від цих невпинних наскоків, що загрожували її зруйнувати. Королі польські, опинившись, замість удільних князів, владарями цих просторих земель, хоч би й далекими і не дужими, зрозу-
- ↑ Курені й околиці — частини запорізького війська.
