військо і разом з Володарем пішов на Давида. Покоривши Давида, казав Василько видати бояр, які намовили його до злочину. Один з них Турак втік до Київа, два другі повисли на гиллі.
До послів Давида говорив осліплений князь Василько: „Я бажав піти на Ляхів і відомстити їм за Русь; я хотів піти на дунайських Болгар, перетягти їх у своє князівство, а потім взявши благословення в братів-князів піти на Половчан і або полягти головою за рідній край, або прогнати бісурмен з землі Руської“. На жаль усім тим гордим, державницьким замислам князя Василька стала на перепоні зависть Давида.
Уже здавалося, що рахунки поміж кн. Васильком і Давидом покінчені, коли київський князь Святополк пригадав собі дане Мономахові приречення покарати Давида. Зібрав військо і здобувши Володимир прогнав Давида, забираючи його землю для себе. Осліплений такою легкою побідою, Святополк, що йшов мстити кривду Василька, позаздрив йому Теребовлі і кинувся з військом на нього. Одначе геройський князь Василько побив його на Рожнім полю на голову так, що Святополк з соромом мусів вертати домів. Святополк не дав одначе за вигране. Посадивши одного свого сина Мстислава у Володимирі, другого Ярослава вислав до угорського короля Кольомана з підмовою — піти війною на непобідимих Ростиславичів. Одначе в зустрічі перед Перемишлем 1099 р. з Володарем і Давидом, що втік був до нього з Володимира, Кольоман потерпів поразку, яка на довго остудила його заборчі апетити.
Осліплення Василька, яке підкосило його великодержавні замисли, не видерло йому одначе з рук ані влади, ані проводу побідоносними вій-
