.
„Часи міняються й ми міняємося в них“ — каже стара латинська пословиця. Нема на світі нічого вічного, а найбільш скороминаючими є велич і слава людей, народів, міст та держав. Такі й тим подібні думки напливають до голови кожному, що нині опинившися в Звенигороді, одному з багатьох сіл Бобреччини, усвідомить собі, що стоїть на шматку історичної землі, повному й ще недобутих і нерозгаданих скарбів давнього минулого, окутаному лєґендами та світлими історичними споминами.
Правда, нинішній Звенигород село, 7 і пів км. віддалене від залізничої стації Старе Село під Львовом, це одно з найкращих, найбільш свідомих і зовсім не малих (коло 2300 мешк.) сіл нашого краю, якого громадяне не без певної гордости носять в своїх серцях традиції княжого Звенигорода, але це вже не місто, навіть не містечко, яке бодай руїнами минулого накидувалося б увазі свого й чужого подорожника.
Для тих одначе, що вміють дивитися й мають чутке вухо й чуле серце і нинішній Звенигород
