рони, в парі з чим перемінено князівство на воєвідство, в склад якого ввійшли староства — белзьке, грабовецьке, городельське, любачівське й буська земля. Як бачимо, удільність белзького князівства тревала найдовше з усіх князівств галицької волости, бо аж до половини XV. віку.
Перші часи польської влади над Белзом зазначили себе цілим рядом нещасть та катастроф, що сипалися на місто, мов з рога ізобилля. В 1450 р. нищить місто пожежа, в слід за чим пустошать його в 1499 р. Татари. „Славний“ своїм волоським розгромом король Ольбрахт так налякав тікаючих з ясиром Татар, що вони вернулися до Белза ще в 1502 р., щоб забрати те, чого не взяли за свого першого побуту.
З половини XVI в. зберігся до нас акт люстрації Белза, з якого довідуємось про доволі цвітучий стан населення міста в тому часі (1564). Тоді то властивий город в нутрі міських мурів (паркану) складався з ринку, на якому було 28 домів, та з вулиць: Монастирської з 28 домами, Гродської, на якій було 7 домів, Шевської з 26 домами, Сокальської з 10 домами та найбільшої з них Руської, на якій було 35 домів. Позатим в паркані було 15 домів. Передмістя обіймало 83 доми, при чому „війтівська“ вулиця мала їх 40.
З ремісників було тоді в Белзі 20 шевців, 34 пекарів та 8 різників, а з заведень три міські солодівні й одна парня. Українських священиків так у місті, як і на передмісті було тоді чотирьох і стільки було церков — спаська, димитріївська, миколаївська і пятницька. Жиди мешкали тоді здебільша на передмісті, а їхні права
