гін і боротьба. Знову поразка та й знову боротьба. Збруч і дроти. Табір у лісі й ця кімната… Отаман Хмара й еміґрант Харченко…
Зірвавшись з ліжка бігав по кімнаті. Знову лягав й летів думкою в рідні села.
Роз'їжджають по селах „продотряди“ та чекісти. Шукають для себе схованого селянами хліба. Вантажать на підводи мішки із сльозами голодних дітей… Шукають тих, що зі зброєю в руках боролися за незалежність Батьківщини. Кидають їх зв'язаних на підводи й везуть в ненаситні пащі скривавлених льохів. З жалем та ненавистю в очах, проводжають селяни хмурими поглядами ті підводи: Ех!.. Нема на вас Хмари, сарана проклята! Він би вам!...
І Хмара, зіскочивши з ліжка, одягався і йшов в глупу ніч. Блукав без цілі.
Не діждався поки зазеленіє.
Дві-три зустрічі, дві-три розмові, — і поклавши до кишені револьвера та ґранату, сів до поїзду на Гусятин.
Серце забилося живіще, коли здалека побачив другий берег Збруча. Ще мав багато часу до години, в котрій збирався переходити кордон. Постановив зайти до старих знайомих. Свідома, щира українська родина. Минулими роками, не один повстанець, перейшовши Збруч, знаходив у тій хаті вечерю й чисту сорочку. Прийняли його тепло й гостинно. Не казав правди, чого приїхав. Та, коли збирався вже відходити, пані Остапчукова з ласкавою посмішкою подивилася йому в очі:
