Сторінка:Гребинка Е. Иванъ Золотаренко (Черкаси, 1899).djvu/11

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

— Прыступаты будемо?

— Навищо, колы сами городяне безъ бою виддаються! ничого и походомъ втрачатысь.

— Брехня! — каже старый козарлюга.

— Грудку земли ззимъ, що брехня! — пидхопывъ жовтовусый.

— И то добре, хочъ вусы вычернышъ, якъ ничого не доведешъ, сказавъ Мыкыта; — а що я сказавъ, те й буде.

Черновусъ засьміявся, покручуючы свои вусы.

— Отъ бачыте що, — почавъ зновъ Мыкыта: — оце тильки я выпровадывъ ксёндза зъ гетьманського намету; винъ прыходывъ зъ повынною й обицявсь завтра у-до-сьвита видчыныты мійську браму.

— Онъ що! Тожъ мы одбудемо завтра день Виры, Надіи й Любовы уже въ мисти.

— Отъ-то мабуть радый нашъ полковныкъ! — промовывъ жовтовусый....

— Дывно мени, — зновъ почавъ Мыкыта: — полковныкъ нашъ чогось нибы злякався, що ёму завтра городъ оддають; навить ставъ видпыратысь, а самъ увесь поблидъ. Богъ ёго Святый знае, чымъ бы воно скинчылося, та, спасыби, московськый войивода, отой такы, що скризь зъ нашимъ полковныкомъ йиздыть, ставъ казаты и те, и друге, и трете, наче зъ кныжкы чыта; а полковныкъ махнувъ рукою та й каже: я не ворогъ — каже — цареви, на те й прысягавъ; завтра увійдемъ въ городъ, — и тилькы.

— Дывно, дывно! — промовылы козакы.