ВІЛ
«Мабуть на небі звісно стало
(Про себе віл в кошарі гомонів)
Про те, що весь мій вік я все за двох робив,
Да й витерпів таки чимало,
Що в плузі силкувавсь, копиці волочив,
Ізранку у ярмі до півночі ходив,
І ще щодня бував і битий!
Хазяїна не раз я проклинав,
Тепер зовсім не той хазяїн став;
У мене вдосталь їсти й пити,
Несуть мені і солі, і крупів,
Вівса і висівок; наїстись трьом би стало».
Аж тут хазяїн шасть у хлів,
І взявши за роги вола, під ніж повів,
Бо сказано — його годовано на сало.
